<< Главная страница

Iван Вишенський



Категории Iван Франко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (скорочено) Х Знову нiч, i знову ранок, i поклони, i молитва, i в старiй душi тривога, сумнiви i неспокiй. Аж нараз почувся стукiт — на горi хтось, по закону, каменем о скали стукав, старець стуком вiдповiв. I спускавться на шнурi кiш з поживою для нього, а на днi коша бiлiв запечатане письмо. Затряслись у старця руки: на письмi слова знайомi, украïнський той скоропис i знайомая печать. Старцю чесному Iвану, що в Афонськiй самотинi шлях важкий, тiсний верстає, шлях, показаний Христом, православнi з Украïни, зiбранi у мiстi Луцьку iiа братерськую пораду, шлють благанкя i привiт. Богу дякуєм святому, вiн про нас не забуває i важкiï нам спокуси шле для нашого добра. Що важкi його удари нас кують, мов те залiзо, з жужелицi, очищають i гартують, наче сталь. Богу дякуєм святому й молитвам тих богомольцiв, що тягар хреста на плечi за братiв своïх беруть. Ласкою його святою й молитвами богомольцiв стоïмо ще твердо в вiрi i не тратимо надiй. Б'ють на нас i явно, й тайно вороги непримиримi, напастi, i брехвi, й зрада нас пiдкопують i рвуть. Вiдреклись нас сильнi свiту — i князi, i воєводи, — кинули Христова стадо, [за мамоною бiжать. Нашi пастирi духовнi поробилися вовками, шарпають Христове стаде] i отруту в душi ллють. Мов голодний лев пусïииi, так ричить у нашiй горi голос лютоï наруги: Де ваш бог? Де ваша мiць? Тим-то ми, маленький човпик серед хвиль отих бурхливих, з молитвами i сльозами раду радити зiйшлись. Тямлячи сдова Христовi: царство боже — труд великий, i трудiвники одпi лиш завойовують його, — тямлячи твою науку, що, як пастирi нас зрадять, треба нам, самому стаду, про свое спасiння дбать, — обмiрковували разом, як би нам вiд сеï бурi хоч малесевьким оплотом церков божу захистить. I прирадили азбрати в даю огяшие всi сиди, щоб велике, спiльне дiло поспiвало i росло. I отеє шдемо до тебе, чесднй батьку наш Iване, своïх братчикiв з благанням i будь ти вашим стерником. Поверни ти на Вкраïну, зiгрiвай вас своïм словом, будь мiж нами, мов та аатра у кошарi пастухiв. Ватра, що холодних грiє, дає свiтло серед ночi i лякає злу звiрюку, душi радує живi. Будь ти вам духовим батьком, будь нам прикладом високим, будь молитвою душ наших, нашим гаслом бойовим. Помiркуй: тяжку негоди насаждають в душах злобу, ненастаннiï наруги, замуровують уста. Помiркуй: неправда й кривда, як та хижая вовчиця у своïм гнiздi смердючiм, родить хижих вовченят. Помiркуй: лукавство й зради убивають правдомовнiсть, а в кого затруте серце, той отрутою й плює. Батьку, батьку! Люте горе вже калiчить нашi душi; вовченята, хоч беззубi, вже повзають серед нас! Батьку, батьку! Вiд ударiв гнуться нашi чола й спини, i отрутою страшною накипає нам душа! Покажися тут мiж нами, як старий борець незламний! Один вид твiй нас, похилих, напростув, покрiпить. Слухай, рiдна Украïна, стара мати-жалiбниця, голосом плачливим кличе свое любеє дитя. Время йде на неï люте, перехресная дорога перед нею — хто покаже, яким шляхом ïй iти? Не згордуй же сим благанням! Поспiшай спасати матiр! Може, голос твiй i ум твiй все поверне на добро. А на верхнiм боцi карти припис був: Пiсланцi руськi ждуть на вiдповiдь до завтра, завтра будуть на скалi. XI По печерi ходить старець, хрест до грудi притискає, молитви тихенько шепче i не думає про лист. Хрест — моє добро єдине, хрест — одна моя надiя, хрест — одно моє страждання, одинока вiтчина. Все, що понад ним, — омана i чортячая спокуса; лиш один тут шлях правдивий i спасенний — шлях хреста. Що сей лист i що сей голос? До кого? До старця Йвана. Старця Йвана вже немає, вiн умер, умер для всiх. Що менi до Украïни? Хай рятується, як знає, — а менi коли б самому дотиснуться до Христа. Адже я слабий i грiшний! Я не свiточ, не месiя, Ïх вiд згуби не вiдкуплю, сам iз ними пропаду. Нi, не зраджу свого бога, не зламаю заповiту i ярмо хреста отсього до могили донесу. Близько вже. Мабуть, для того б'є на мене вял остатнiй i остатня часть дороги так болюща i важка. Вже недовго. Боже! Боже! Облегши менi тягар мiй! Просвiти остатню стежку, що мов губиться у млi! Усю нiч молився старець, обливав лице сльозами, до хреста старечi груди, мов до матерi, тулив. Вiв ридав, шептав i кликав, та було довкола темно, i в душi страшенно темно, i просвiтлення не йшло. А коли воскресло сонце, вiн сидiв i ждав тривожно, поки камiнь загуркоче, голос iзтори озвесь. Ось гуркоче глухо камiнь, старець разом стрепенувся, та рука не простяглася, вiн на знак не вiдiзвавсь. Старче Йване! Старче Йване! — кличе голос, i здається, що се крик тривоги, болю, що рятунку просить вiн. Старче Йване! Старче Йване! Се посланцi з Украïни, се твоï убогi дiти. Старче Йване, вiдiзвись! Старець слухав, дух заперши, його ухо жадно ссало украïнський любий голос, але вiн не вiдiзвавсь. Старче Йване! Старче Иване! — довго кликали посланцi, а внизу лиш море вило, та не вiдiзвавсь Iван. XII Вечорiє. Наче сизий килим, тiнь лягла на море, а з-поза гори промiння скiсно в морi порила. Золотистий шлях простягся вiд тих морських хвиль рухливих до верха гори Афона, пiд скалою море гра. У печерi в самiм входi згорблений сидить пустинник i письмо раз в раз читав i сльозами полива. Слухай, рiдна Украïна, стара мати-жалiбниця, голосом плачливим кличе своє любеє дитя. Любеє, нема що мовить! Що в найтяжчую годину, в непрозору, люту скруту свою матiр покидаï Що в заслiпленнi безумнiм сам лише спастися хоче, а братiв тривожних, бiдних без поради покида! I яке ж ти маєш право, черепино недобита, про свое спасения дбати там, де гине мiлiон? Чи забув слова Христовi: Добрий пастир власну душу вiддає за своє стадо? Ти хiба не пастир ïх? Чи забув слова Христовi: Хто рече: кохаю бога, а не порятує брата, — той брехню на душу взяв? Адже ж за всi душi тiï, що там впадуть у зневiрi, а ти б пiддержав ïх, в тебе бог рахунку зажада. Адже ж тi твоï чернечi гордi мрiï про спасения тут, далеко вiд спокуси, — се ж спокуса, грiх тяжкий. Се не божий шлях верстаєш, а дияволовi служиш, майстру гордощiв, що богу рiвним бути забажав. Се не божий шлях! Таж навiть якби в рай ти так дiстався, а твiй рiдний край i люд твiй на загибель би пiшов — адже ж рай тодi для тебе пеклом стане! Сама думка: Я мiг ïх порятувати! — тобi з неба зробить ад! I смертельная тривога зцiпила старече серце i заперла дух у грудi, зимний пiт лице покрив. Вiн зирнув на сине море, де рубцем золототканим зарисовувався обрис вiд Афонськоï гори. Глянь, з Афонськоï затоки звiльна барка випливає, iз отiненого плаю ген на сонячний бiжить. Турчин баркою кермує, в барцi кунтушi козацькi i шапки червоноверхi, бризка золото з весел. Ах, посланцi з Украïни! В старця серце стрепенулось, i в тривозi, i в нестямi худi руки вiн простяг. Стiйте! Стiйте! Завернiться! Я живу ще! По-старому ще кохаю Украïну, решту ïй життя вiддам! Стiйте! Стiйте! Завернiться! Та дарма! Не чують крику. I по хвилях золотистих барка геть пливе й пливе. I ламає руки старець, i болюче серце тисне, i перед хрестом на камiнь вiн кидається лицем. О розп'ятий! Ти ж лишив нам заповiт отой найвищий: свого ближнього любити, за рiдню життя вiддать! О розп'ятий! Глянь на мене! О, не дай менi пропасти у безоднi мук, розпуки, у зневiр'я глибинi! Дай менi братiв любити i для них життя вiддати! Дай менi ще раз поглянуть на свiй любий, рiдний край! Глянь, отеє остатня нитка, що мене тягла до працi! О, не дай же ïй порваться! Заверни ïï сюди! О, зiшли противний вiтер! Пiдiйми грiзную хвилто! Або дай менi злетiти, мов пташипi, зi скали! Ти ж благий i всемогущий! О, коли моя молитва, i мов мовчання, й труди, i всi подвиги, й весь пiст мали хоч зерно заслуги, хоч пилиночку значiння, то я радо, о розп'ятий, все без жалощiв вiддам. Все вiддам, готов, як грiшник, вiчно у смолi кипiти — лиш тепер зроби для мене чудо: барку заверни! Або дай менi до неï вiдси птахом долетiти, або збiгти, мов по кладцi, по промiнню золотiм. Ох, таж ти, малим ще бувши, бiгав з храму по промiнню, i по морю серед бурi, мов по сушi, ти ходив. Дай, о дай менi се чудо! Лиш одно, на сю хвилину! Не лишай мене в розпуцi, мов стривожене дитя! Так моливсь Iван Вишенський, хрест щосили тис до грудi — i нараз почув, як дивна пiльга бiль його втиша. Легко-легко так зробилось, щезла дикая тривога, ясна певнiсть розлилася у обновленiй душi. Ясна певнiсть, що послухав бог отес його благаïшя, що настала хвиля чуда — просвiтлiння надiйшло. Те, чого вiн ждав так довго, обдало його, мов легiт, мов гармонiя безмежна, райськi пахощi святi. I вiн радiсно пiднявся, i перехрестився тричi, i благословив промiнний шлях, що скiсно в море йшов. Вiн нiчого вже не бачив, тiльки шлях той золотистий i ту барку ген на морi — i ступив i тихо щез. А в печерi иустельнццькш тiльки бiлий хрест лишився, мов скелет всiх мрiй, iлюзiй, i невпинний моря шум.
Iван Вишенський


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация