Iван Вишенський



Категории Iван Франко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Пiд безхмарним небом у синьому морi височить зелена Афонська гора. Здається, що вона спить: не оживляють ïï нi спiв, нi смiх, нi розмови. Лише тричi на день лунають сумнi дзвони монастирiв. Тi ридання металевi — знак, що хтось розставсь iз свiтом, i це щоденна новина. Хто б не покинув свiт — скитник, чернець, послушник (може, навiть колишнiй князь, пан), iгумен — усiм однакова шана: Со святими упокой! У височенних скелях темнiють нори, як гнiзда ластiвок. Там звершують свiй подвиг аскети, якi вiдмовляються вiд усiх зв'язкiв iз земним життям i знаходять у таких печерах свiй останнiй притулок. На Афонi задзвонили всi дзвони у недiлю пiсля вечернi. Розчинилася монастирська брама й виступив церковний хiд. Вiють корогви. Серед монахiв iде дiдусь сивобородий у сiряцi на голiм тiлi й несе березовий хрест. Пiдходять до крутого урвища над морем. Iгумен питає, чи по добрiй волi старець хоче залишитися в печерi, одректися од свiту й од усiх земних спокус. Старець говорить, що так. Його благословляють, прив'язують шнуром i опускають у печеру. Вiн вiтає свою нову кам'яну домiвку — це його тверда, незламна вiра; хрест — вiрний товариш; синє небо — надiя; сонце ясне — великий Божий Дух. А море лазурове внизу — це образ земного життя. Ще вчора вiн звавсь Вишенський, а сьогоднi вже його не стало для всiх. Здiйснилося те, до Чого прагнув аскет. Душа його захопилася гармонiєю звукiв i фарб. Проходять днi за днями. Старець сидить у печерi, спочиває, мiркує. Раптом по невидимiй нитцi над входом спускається павук i починає плести павутину. Старець подумав, що це земне життя посилає до нього своïх шпигунiв, хоче пiймати в сiтку його мрiï та думки. Хотiв зiрвати павутину, але згадав, що саме вона врятувала колись сiмох братiв вiд поганськоï погонi, i залишив, мiркуючи, що все робиться з Божого наказу. Ось у павутину потрапила чорна муха, павук ïï швидко зловив. Хотiв старець звiльнити муху, але знову ж таки подумав, що й на це Є Божа воля. Став натхненно молитися, i думати, й сумнiватись. Якось до печери залетiли пелюстки з вишневого цвiту й збудили в серцi старця спогади про Украïну, любу вiтчизну, посiяли в душi тривогу за ïï долю. А тут пiдпливла до Афонськоï гори козацька барка. На ранок почувся стукiт над печерою. Вишенському спустили кiш iз ïжею й листа. Православнi з Украïни, з Луцька, просять Iвана Вишенського повернутися, стати ïх проводирем, оборонцем православноï вiри. За вiдповiддю вони прийдуть завтра. Чернець ходить По печерi з хрестом i мучиться, вагається. Вирiшує не ламати заповiту, не зраджувати свого Бога — i вранцi не вiдгукується на поклики посланцiв. Сидить чернець, перечитує листа, обливає його слiзьми й думає: чи має вiн право про своє спасiння дбати, коли гинуть мiльйони? Згадує слова Христовi: Хто рече: кохаю Бога, а не порятує брата — гой брехню на душу взяв. Старець кричить, хоче зупинити барку, але його не чують. Тодi вiн звертається до Бога й просить допомоги, чуда — вiн готовий послужити рiдному краю й навiть вiддати за нього життя. Раптом Вишенський вiдчуває дивну легкiсть i по сонячному променю спускається з печери в море, на барку. Коментар Вiдомий украïнський письменник-полемiст вирiшив присвятити своє життя Боговi, спокутувати грiхи в печерi на горi Афон. Як вiн не намагався вiдректися вiд земних турбот, все одно не змiг побороти любов до Украïни, до православних, якi потерпають вiд утискiв Земне життя вривалося до нього i павутиною, i вишневими пелюстками, i листом вiд братчикiв з Украïни. Вiн зрозумiв, що найвищий Божий заповiт — любити свого ближнього, тому повернувся з козакми в рiдний край, спустившись у ïхню барку таким фантастично символiчним способом — по сонячному промiнню.

Метки Iван Вишенський, IВАН ФРАНКО, СВIТ УКРАÏНСЬКОÏ ПОЕЗIÏ, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Iван Вишенський