<< Главная страница

Легенда про вIчне життя



Категории Iван Франко ()Ў ./ 10 Клас ()Ў ../../SCHOOL/10class/

Оригинал 1 Олександер Великий весь свiт звоював  I отеє в Вавiлонi мов бог раював.   А побожний аскет вiк в пустинi прожив  I молитвою й постом богинi служив.   Наче сонце, що разом прогонює тьму, Так богиня в опiвнiч явилась йому.   Прихилилась i мовить: Мiй вiрний слуго, Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?   Аскет мовить: Хоч яке се життя i трудне, i сумне. Дай, щоб старiсть i смерть оминули мене.   Богиня мовить: Ну, як се в тебе дар найцiннiший з усiх. На ж тобi сей малий золотистий горiх.   Одну нiчку не спи, один день промовчи  I, очистивши ум, сей горiх розтовчи.   Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно. Дасть тобi молодим вiчно жити воно.   2 Цiлий день промовчав, i не спав усю нiч, I готовивсь аскет на великую рiч.   Ось огонь розпалив iз пахучих полiн I кадило в огонь щедро кидає вiн,   I закони господнi проходить умом. Щоб очистити ум, не схибити притьмом.   Та ось сумнiви в серцi повстали страшнi: Вiчно жить — молодим — ну, пощо се менi?   Чи вертати у свiт, де панує борба? Чи ось тут вiчно жить? Се ж безумство хiба!   О богине, прости! Я згрiшив, бачу сам! Та безцiнний твiй дар комусь iншому дам.   У нас цар молодий, богорiвний наш цар! Богорiвним зовсiм його зробить твiй дар. Мiлiонам вiн сонце, життя є нове, Для добра мiлiонiв хай вiчно живе.   3 Олександер Великий весь свiт звоював, Та дiвчини рабом себе вiн почував.   Персiянки Роксани предивна краса В його серцi горить, мов пожар, не згаса.   У обiймах його та красуня горда Наче тає, на груди його припада;   Та хвилина мине, i вiн чує, що ось В ïï серцi вороже ворушиться щось,   I в очах, ще вогких вiд любвi i жаги. Дикi iскри горять, наче злi вороги.   З ïï уст вилiтають бажання страшнi — Се бажання пожарiв, убiйсгва, рiзнi.   ïй опертись король не здолiє й на мить: Там згорiв Персеполь! Завтра Суза згорить!   Клiта вбив при винi! Чи любов се, чи чад?.. День у день iз небес його кидає в ад.   4 Олександер Великий богинi моливсь: Дай, богине, щоб нинi весь свiт проваливсь!   Або дай, щоб скiнчилася мука моя, Щоб я знав, чи богиня вона, чи змiя?   Чом мiняється так, кiлько є в днi годин?  I чи в серцi ïï я паную один?   В тiй хвилинi аскет перед ним опинивсь I покiрно царю до землi поклонивсь.     Вiчно жий, царю мiй! Хай твоï вороги Згинуть! Ось тобi дар вiд твойого слуги.   Не згордуй! Сей малий золотистий горiх – Вiд богинi се дар! Моя гордiсть, мiй грiх.   I вiн все розповiв, вiдки має сей плiд,  Що робить, щоб богинi сповнить заповiт.   Мiлiонам ти сонце, добродiй єси, — Будеш жить вiчно юний, як плiд сей з'ïси   5 Вiчно жить! Молодим! Справдi, божеський дар! I великим, безсмертним почув себе цар.   Вiчно жить! Молодим! А вона? А вона? Постарiє, зiв'яне, мов квiтка марна!   Що без неï життя? Сонце? Небо? Сам рай?  З нею жить! Або радше ти сам умирай!   Вже й не думає цар, до Роксани бiжить:  Серце, ось тобi дар: вiчно в юностi жить!   I сказав ïй усе, вiдки має сей плiд, Що робить, щоб богинi сповнить заповiт.   Коли любиш мене, моє сонце ясне, Дасть безсмертя обом нам зерно те дрiбне.   А не любиш... — урвав. — Кого хочеш люби! Ось тобi сей горiх! Що захочеш — роби!   Зчервонiло дiвча, в личко вдарила кров, —  Олександер не ждав ïï слова — пiшов.   6 Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти? Чи про те, щоб з царем до безсмертя дiйти?   Не про те! Iнший жар в ïï серцi горить! Iнший бог там живе! Iнший цар там царить.   Вiн мета ïï мрiй, осолода очей, Над усiх милий ïй генерал Птолемей.   Хоч не любить ïï i холодний, як лiд.  Вона рада свiй вiк дать за сам його вид.   Вiчно жить молодiй, а без нього? О, нi! Краще вiн хай живе, дасть безсмертя й менi!   Ну ж, поможе сей плiд його серце здобуть! А як нi, то менi краще в свiтi не буть.   Птолемея знайшла i дала йому плiд, I сказала, який в нiм лежить заповiт.   А як нiч надiйшла, вона тихо пiшла, Олександру в вино трути-зiлля влила.   7 Занедужав король, важко стогне, кричить, А Роксана при нiм не ридає, мовчить.   Головами хитають старi лiкарi, I тривога, як нiч, залягла у дворi.   По всiм краю йде вiсть, наче змора та сон, I сумує весь край, i рида Вавiлон.   Ось у строях, бiлилах, рум'янах цiла, В Олександрiв покiй куртизана ввiйшла.   Вiчно жий, царю мiй, на потiху для всiх! Ось вiд мене тобi чудодiйний горiх!   Се богинi є дар. Як з'ïси те зерно. Вiчно жить тобi дасть вiчно юним воно.   Спалахнув Олександер: Нещасна, дрижи! Вiд кого маєш плiд сей? По правдi скажи!   Та дiвча не дрижить, не спускає очей: Менi дав його твiй генерал Птолемей.   8 Олександер у болях жорстоких лежав  I в руцi своïй плiд чудодiйний держав.   Вiчно жить i любить! День за днем! День вiд дня! А життя — то борня! А любов — то брехня!   Вiчно жить у борнi! Биться в сiтях брехнi! День за днем! День за днем! Без кiнця! Нi, ох, нi!   Не для нас, о богине, твiй божеський дар! Хоч над свiтом я цар, та над серцем не цар   Мiлiони людей можу вбить, погубить.  Та чи змушу кого мене вiрно любить?   Вiчно жить! О богине, се жарти, се смiх! Вiчне щастя чи дасть сей чудовний горiх?   А без щастя, без вiри й любовi внутрi Вiчно жить — се горiть вiк у вiк на кострi!   Нi, богине! Вiзьми свiй дарунок назад! Я в нiрвану волю, чи в Олiмп, чи у ад!   9 Серед болю в постелi пiдводиться цар, I побожно цiлує чудовний той дар,   1 в трiскучий огонь iз пахучих полiн Чудодiйний горiх бистро кидає вiн.   I здалось, що вже бiль не так люто палив. Мовби в збурену кров охолоди налив.   Прояснiв його ум, серце збулось химер,  А в опiвнiч саму Олександер умер.   Коментар Легенда про вiчне життя I. Франка — це поетичний роздум про смисл буття людини — для чого вона живе, що є для неï найцiннiшим. Чарiвний горiшок безсмертя отримували по черзi аскет, цар, коханка царя, генерал, куртизанка. I кожен iз них не наважився скористатися ним, адже життя — це вiчна боротьба. А життя без кохання — нiщо. I нiякi скарби, нiяка сила не примусить полюбити iншого щиро, вiд душi, вiрно: А без щастя, без вiри й любовi внутрi Вiчно жить — се горiть вiку вiк на кострi! Використовуючи казковий сюжет, I. Франко розглянув важливу фiлософську проблему про життя i смерть i дiйшов висновку, що людина має жити стiльки, скiльки ïй вiдпущено, дано.

Метки Легенда про вiчне життя, IВАН ФРАНКО, ЛIТЕРАТУРА 70-90-х РОКIВ XIX СТ., Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА 70-90-х РОКIВ XIX СТ, ЛIТЕРАТУРА, 70-90, РОКIВ, XIX СТ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Легенда про вIчне життя


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация