ЗАХАР БЕРКУТ



Категории Iван Франко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Образ громадського життя Карпатськоï Русi в XIII вiцi) Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой... А. С. Пушкин I Сумно i непривiтно тепер в нашiй Тухольщинi! Сумно, що вiд втручання людини змiнилася природа, змiнилися й люди, якi погрузли в нуждi та убожествi. Кождий дбає тiльки про себе, не розумiючи того, що таким робом роздроблюються ïх сили, ослаблюється громада. Було це навеснi 1241 року. В горах лунали голоси стрiлецьких рогiв та крики численних стрiльцiв. Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великi лови на грубу звiрину. Князь Данило Галицький подарував йому в Тухольщинi величезнi полонини i цiле пригiр'я Зелеменя. Боярин недавно з'явився тут i влаштував лови, щоб познайомитися з навколишнiми сусiдами — боярами. Лови на грубого звiра — це не забава. Тури, ведмедi, дики — небезпечнi противники. Тому й не дивно, що мисливцi спорядилися, як на вiйну. Дивно тiльки, що серед них опинилася дiвчина. Це була Мирослава, дочка Тугара Вовка. Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, пiдсадкуватий, з грубими обрисами лиця i грубим чорним волоссям, вiн i сам подобав на одного з тих злющих тухольських ведмедiв, яких ïхав воювати. Але ж бо й донька його Мирослава була дiвчина, якоï пошукати. Не кажемо вже про ïï уроду й красу, анi про ïï добре серце — в тiм зглядi багато ïï ровесниць могло стати з нею нарiвнi, хоч i небагато могло перевищити ïï. Але в чiм не мала вона пари мiж своïми ровесницями, так се в природнiй свободi свого поводження, в незвичайнiй силi мускулiв, у смiлостi й рiшучостi, властивiй тiльки мужчинам, що виросли в ненастаннiй боротьбi з супротивними обставинами... Але попри все те Мирослава нiколи не переставала бути женщи-ною: нiжною, доброю, з живим чуттям i скромним, стидливим лицем. Вже третiй день йшли лови. Багато було забито звiра. Нинiшнiй, останнiй день ловiв був найнебезпечнiший — день ловiв на ведмедiв. Тугар Вовк попросив тухольцiв дати йому провiдника. Це був молодий гiрняк Максим Беркут, син тухольського бесiдника (старости) Захара Беркута. Крiм цього тухольцi прислали з власноï волi цiлий гурт молодих мисливцiв, якi мали допомогти боярам очистити медведяче лiгво вiд небезпечного звiра. Попереду йшов Максим, за ним Тугар Вовк, порядз ним — його дочка Мирослава. Дивна дiвчина! — подумав Максим. — Такоï я ще й не видав нiколи! Пiд час полювання дiвчина наразилася на смертельну небезпеку: на неï напала розлютована ведмедиця. Врятував ïï Максим. Мирослава стояла i дивилась у його хороше, сонцем опалене i здоровим рум'янцем осяяне, одверте, щире лице. Дiвчина навiть не зрозумiла тодi, що в ïï серцi зароджувалось велике, сильне почуття. Тугар Вовк був вдячний хлопцевi, але в душi вiн хотiв би, щоб його доньку врятував боярський син, а не простий тухольський мужик, не сей смерд. II Стародавнє село Тухля — се була велика гiрська оселя. Здебiльшого тухольцi займалися скотарством i тiльки частина ïх — хлiборобством. Другим головним джерелом достатку тухольцiв були лiси. Вони давали ïм дрова, звiрину, мед та лiсовi ягоди. Народ тут жив сильний, смiливий i волелюбний. Тому дiï Тугара Вовка, який, не спитавши громаду, присвоïв собi громадський лiс i полонину, викликали в них справедливе обурення. У свою чергу, боярин вiдразу став гнiватись на тухольцiв, особливо ж на Захара Беркута. У розмовi з Максимом вiн висловив своє невдоволення. А хлопець попередив боярина, що тухольцi збираються звати його на громадський суд. Спочатку той вiдмовлявся йти на хлопську раду, та Максим з Мирославою вмовили його. Втiм вiн згодився пiти тiльки з цiкавостi, аби подивитися, що то за рада. Коли Максим проводжав боярина та його доньку додому, то повiв ïх через те мiсце, де тухольська котловина замикалася, пропускаючи тiльки вузькою скалистою брамою потiк у долину. Перед самим проходом стояв величезний камiнь, який тухольцi називали Сторожем. Максим розповiв мiсцеву легенду, за якою це був не просто камiнь, а цар велетнiв, який врятував долину, та сам перетворився на брилу. Тугар Вовк не дуже прислухався до розповiдi, вважаючи все те дурницями. Закохавшись без тями у Мирославу, юнак наважився просити у боярина руки його доньки. Гордовитий батько сприйняв щирi Максимовi слова як особисту образу i гнiвно вiдмовив смерду, який посмiв пiднести очi до його дочки. Мов виклик пихатому боярину прозвучала сповнена почуття власноï гiдностi вiдповiдь юнака: Невже ж мiж твоïм боярським, а моïм мужицьким родом така велика пропасть, щоб ïï любов не могла перегатити? Максим бачив, що його надiï розбитi, що боярин надто високо мiряє, надто гордо глядить на нього. Сумно попрощавшися зi своєю зорею, вiн збирався пiти геть. Аж заговорила сама дiвчина. Не така в неï була вдача, щоб дозволити комусь, навiть рiдному батьковi, розпоряджатися ïï долею. Всупереч батьковiй волi вона заприсяглася перед ясним сонцем, що буде навiки з Максимом. Мирослава пiшла разом з батьком, а щасливий, очарований хлопець довго стояв на мiсцi. Потiм, впавши лицем на землю, помолився заходовому сонцю так, як молилися його дiди й прадiди, як молився тайком i його батько. Потiм устав i тихою ходою пiшов додому. III За селом Тухлею, близько водопаду, стояла серед поля величезна липа. Довкола липи був майдан, де й збиралася на раду тухольська громада. Пiдняття вгору копного (радного) знамена означало початок ради. Розпочав ïï Захар Беркут. Це був сивий, як голуб, звиш 90 — лiтнiй старець, найстарший вiком у цiлiй тухольськiй громадi. Батько вiсьмох синiв, iз яких три сидiло вже разом iз ним мiж старцями, а наймолодший, Максим, мов здоровий дубчак мiж явориною, визначався мiж усiм тухольським парубоцтвом. Захар Беркут був iще сильний i кремезний... Сад, пасiка й лiки — се була його робота. Життя лиш доти має вартiсть, — говорив вiн частенько — доки чоловiк може помагати iншим. Коли вiн стаєдля iнших тягарем, а хiсна не приносить ïм нiякого, тодi вiн уже не чоловiк, а завада, тодi вiн уже й жити не варт. Цi слова були провiдною ниткою в життi Захара Беркута. Iромада була цiллю його життя. Лiкувати вiн навчався в одного скитського монаха. Три роки вчився i повернувся додому зовсiм iншою людиною: його любов до громади стала ще гарячiшою i сильнiшою, його слова плили кришталевою, чистою хвилею, були спокiйнi, розумнi i твердi, як сталь, а проти усякоï неправди острi, як бритва. Захара Беркута знали на багато миль навколо, люди приходили до нього за порадою. Не забував вiн i про сусiднi громади. Захар добре знав потреби людей, i його поради i промови були зверненi до скрiплення дружнiх, товариських i братських зв'язкiв мiж людьми в громадах i мiж громадами в сусiдствi. За його порадою було прокладено в горах Тухольську дорогу, що в'язала докупи дiтей одного народу, розбитих мiж двома державами. Галицько-руським князям не подобалися такi зв'язки мiж громадами по обидва боки Бескид, бо вони скрiплювали в одних i в других вiльнi громадськi порядки. Тугар Вовк, з'явившись в цих краях, за прикладом iнших бояр, поставив на дорозi рогачку i зажадав вiд проïжджих для себе мита. Та тухольська молодь порубала ту рогачку i спалила ïï неподалiк вiд боярського двору. Вiд тоï пори й розпочалася неоголошена вiйна мiж Тугаром Вовком i тухольцями. Багато громадян висловились за те, щоб прогнати з Тухоль-щини ненависного боярина, але Захар Беркут сказав, що не можна засуджувати нiкого, не вислухавши його виправдань. Отже, рада мала, передусiм, розглянути цю справу. Тугар Вовк не визнав громадського суду i перед всiєю громадою заявив: Я княжий слуга i боярин. Нiхто не має права судити мене, окрiм князя i рiвних менi бояр. Тухольцi не признавали нi його влади, нi влади князя Данила Галицького. Вони вважали себе вiльним народом. На радi сам Захар Беркут сказав: ...коби вся наша Русь могла позбутися сьогоднi його (князя) з усiма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива й велика. Тугар Вовк був вихований на княжому дворi, але його слова про необмежену власть князя не були щирими: душа його теж часто бунтувалася проти тоï властi. Слова Захара Беркута запали бояриновi в душу бiльше, нiж вiн сам того бажав. Вiн натякнув громадi, що настають тяжкi часи, бо галицькому народовi загрожує ворог зi сходу — монголи. Але Захар Беркут одповiв, що тiльки вiльнi, з'єднанi громадськими зв'язками люди можуть створити живу, непоборну запору проти монгольськоï навали. Тугар Вовк запропонував тухольцям стати ïхнiм воєводою i повести ïх на бiй проти монголiв. Та Захар Беркут знов заперечив бояриновi: адже той не по правдi поступав з ними iдо того ж не був членом ïхньоï громади. Як же можна довiрити такiй людинi начальствувати надтухольцями у разi вiйни? Боярин став вихвалятися своïми заслугами та геройством, аж тут вийшов перед громаду скалiчений учасник битви над Калкою Митько Вояк. Виявилося, що вiн служив у дружинi Тугара Вовка i знав щось таке, що могло свiдчити проти боярина. Не дав йому слова мовити, Тугар Вовк розрубав воïну голову, назавжди приховавши правду. Обурена громада прогнала Тугара Вовка з умовою за три днi покинути Тухольщину. Я плюю на ваш суд! — такою була зухвала вiдповiдь боярина. Серед молодцiв, вибраних для виконання вироку громади — виселення боярина, був i Максим Беркут. Тяжким видалося таке завдання хлопцевi, але вiн не мiг вiд нього вiдмовитись. Єдине, що його втiшало, це можливiсть знов побачити Мирославу. Громада продовжувала раду. Представники пiдгiрських громад, зраджених боярами i не оборонених князем, розповiли, що села ïх попалено, худобу зграбовано, молодь загинула. Посланцi з верховинських громад просили допомоги, адже звiдусiль приходили вiстi про наближення монголiв. Порада Захара Беркута звучала вiдверто й твердо: Пора вам не дрiмати, але вдарити в дзвони i громадами поскидати з себе тi пута, в якi обпутала вас боярська неситiсть i княжа сваволя. Поки сього не буде, поти й ми не зможемо допомогти вам. Розiйшлися старi й молодi, повнi важких дум. Що то принесуть ïм будущi днi?

Метки ЗАХАР БЕРКУТ, IВАН ФРАНКО, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XIX СТОРIЧЧЯ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ЗАХАР БЕРКУТ