<< Главная страница

Захар Беркут



Категории Iван Франко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I Це було навеснi 1241 року. Тугару Вовковi князь Данило подарував великi землi в Тухольщинi. Вiдсвяткувавши цю подiю, боярин вийшов на велике полювання разом зi своïми гостями та стрiльцями. Лови на великого звiра були небезпечною розвагою. Iнколи нi i ш, нi рогатини, нi навiть спис не допомагали угамувати хижака. Тому люди дивувалися, бачачи поруч iз Тугаром його доньку, Мирославу. Дiвчина була вродлива, добра, нiжна i разом iз тим сильна, смiлива. Ще при народженнi вона втратила матiр, а нянька, проста жiнка, привчала ïï до всякоï роботи; батько ж брав всюди з собою й учив долати всiлякi труднощi. На стрiмкiм пiдгiрку, вкритiм густими деревами та буреломом, було головне лежбище ведмедiв. Туди й прямував Тугар Вовк, взявши за провiдника мiсцевого смiливця Максима Беркута. Той розставив мисливцiв у два ряди, не знав тiльки, що робити з Мирославою, але дiвчина не вiдступила вiд свого намiру полювати разом iз чоловiками. Коли перед ловцями постала перешкода — купа звалищ, мов висока башта, тi пiшли в обхiд, а Мирослава стала смiливо видиратися нагору. Порохняве дерево проломилося пiд нею, вона провалилася йопинилася бiля величезноï ведмедицi з ведмежатами. Тiкати було нiкуди. Мирослава затрубила в рiг, кличучи на допомогу, звiрина кинулась на неï й поранилася об ратище мисливицi. Ведмедиця, розлютившись, стрибнула до дiвчини, але впала вiд удару чийогось списа. Це був Максим. Мiж молодими людьми, мов iскра, проскочило сердечне почуття. Тугар Вовк хвалив Максима й щиро дякував йому. II Мисливцi поверталися додому, й Максим iз гордiстю показав дорогу через гори, зроблену тухольцями. Тугар Вовк став розпитувати Максима про батька, чи правда те, що Захар Беркут має велику владу над громадою. Юнак сказав, що громада — сама найбiльша влада. I батько не може ïï бунтувати, бо вона гнiвається на боярина, який захопив громадський лiс i полонину. Тугар Вовк зверхньо вiдповiв, що землю йому подарував князь. Посеред села ïм зустрiлися троє старих, що несли срiблом окований ланцюг у виглядi персня. Вони зупинялися коло кожного двору й запрошували на копу (на збори). Запросили й боярина, хоч той i посмiявся з такого звичаю. Максим порадив Тугаровi прийди на громадський суд, Мирослава його пiдтримала, боярин неохоче погодився пiти подивитися на копу. Провiдник Максим показав Тугару й Мирославi священний камiнь тухольцiв Сторож, розповiв легенду про нього. III За селом Тухля посеред поля стояла величезна липа, яку мешканцi вважали божим даром i бiля якоï вони влаштовували вiче (народнi збори). Захар Беркут, мов стародавнiй дуб-велетень, стояв i дивився на тухольську громаду. Вiн радiв, що громада була дружною в працi, у радостi та горi, давала всьому лад. Тут не було бiдних, а збiрники податкiв остерiгалися чинити несправедливо. I все завдяки його впливовi, його мудрому керiвництву. Порядки тут святi, але не заради пошани, а тому що справедливi й спрямованi на добро. На вiче приходить Тугар Вовк зi своєю пишною дружиною. Вiн iз погордою заявляє, що, як i вони, слуга князя. Тухольцi не визнають князя своïм паном, бо той про них не турбується, не захищає ïх. Права ж громадськi вони самi давно встановили й живуть за ними щасливо вже довгий час. Князь не може називатися справедливим, якщо кривдить своïх пiдданих, роздає ïхнi землi. Боярин сказав, що одержав такий подарунок за заслуги — проливав свою кров у двадцяти битвах. На це Захар Беркут вiдповiв, що то все розбiйницькi вiйни. I закликав громаду свiдчити, хто може, про те, який Тугар воïн. На подив боярина, вийшов один дуже покалiчений чоловiк, Митько Вояк, що давно вже прибився до села. Вiн хотiв сказати, що Тугар — зрадник, але той його зарубав на мiсцi й цим пiдтвердив свою провину. Тухольцi вирiшують прогнати боярина зi своєï землi. Двоє вершникiв ïхали вузькою гiрською стежкою. Один — чоловiк у лiтах, в рицарських обладунках, при зброï. На лицi — гнiв, невдоволення, якась слiпа завзятiсть, Другий ïздець — молода, гарна дiвчина з довгим золотисто-жовтим волоссям, теж при зброï. Вона милується краєвидом, хвалить краïну, а ïздець рiзко ïй вiдповiдає, що тут поганий народ. Мирослава розпитувала батька, куди ïм ïхати, коли ïх вигнано з Тухольщини, i чи не попросити громаду прийняти ïх до себе. Раптом вони зупинилися перед морем вогнiв та наметiв у стрийськiй долинi. Це були монголи. Тугар Вовк зiзнався, що це його союзники, що вiн ладен спiлкуватися з будь-ким, аби помстися смердам за кривду. Мирослава, почувши, як батько говорить монгольською мовою, здогадалася, що вiн знається з ворогами давно, що шепталися про його зраду ще в княжому дворi недаремно. У дiвчини не вистачило сили покинути батька, й вона пiшла нi ним до монгольського воєводи Пети. Той подарував Мирославi охоронний перстень, але заборонив залишатися в таборi. IV Захаровi Беркуту приснився дивний сон — нiби падає священний камiнь Сторож. Тривожнi передчуття збуваються — йому повiдомляють, що якiсь страшнi чорнi люди побили тухольських молодцiв бiля боярського дому, серед них i Максима Беркута. Громада зiбралася на майданi. Однi радили битися до загину, пiшi — зробити в тiснинi засiки й вiдбити ворога. Захар Беркут (казав, що вiдбитi вiд села монголи кинуться на iншi громади. Треба розбити нападникiв. Але сили малi, i як це зробити — поки що нiхто не знав. Раптом тухольцi побачили людину на конi, що спускалася з гiр. Це була Мирослава. Дiвчина сказала, що Максим не загинув, вiн у полонi, а вона просить Захара бути ïй за батька, бо вiдмовляється вiд свого рiдного, який став зрадником. Мирослава передає пораду Максима, як знищити монголiв: треба покинути село в долинi, пiднятися в гори, а коли вороги прийдуть, вiдрiзати ïм вихiд. Так i сталося. Монголи вдерлися в безлюдну Тухлю, спалили ïï, а коли спробували вийти з тiсноï котловини, ïх зустрiли засiки й стрiли тухольцiв. Бурунда-бегадир звинуватив Тугара Вовка у подвiйнiй зрадi. Боярин зрозумiв, на яку слизьку дорогу вiн попав, i став шукати вихiд. Згадав про полоненого Максима й звелiв вартовим розшукати його. Юнак був ледь живий, i Тугаровi стало його аж трохи шкода. Боярин сказав, що може врятувати життя Максима в обмiн на вiльний вихiд монголiв iз гiрськоï котловини. Максим не погодився, але тут прийшла Мирослава. Вона порадувала Максима тим, що тухольцi на чолi з його батьком винайшли спосiб, як знищити ворожу силу. I запропонувала йому втекти за допомогою персня Пети. Молодий Беркут вiдмовився, бо не хотiв наражати дiвчину на небезпеку. V Тугар Вовк поïхав iз дочкою до Захара Беркута, сподiваючись, що вiн погодиться випустити монголiв iз пастки за звiльнення сина. Але Захар не пiшов на це, знаючи мстиву натуру ворогiв i боячись пiддати небезпецi сусiдiв. Мирослава намагається втримати батька, але той iде в монгольський табiр. Тухольськi майстри пiд керiвництвом мужньоï дiвчини виготовили машини для метання камiння. Потiм тихо пiшли всiєю громадою до священного каменя Сторожа, повалили його й перегородили рiчку. Захар звертається до Сонця й молить про допомогу в боротьбi з хижими нападниками. VI Тугар повiдомляє Максимовi, що батько не захотiв мiняти його життя на вихiд монголiв, але все одно сила солому ломить. Максим сказав, що знає таємний вихiд iз котловини i може вивести монголiв. Боярин, здивований i зрадiлий, приймає пропозицiю, велить розкувати юнака. Максим зумисне довго шукає лаз, аж поки води iз загородженого потоку набралося достатньо багато й вона залила пiдземний тунель. Монголи намагалися зупинити воду, але марно. Бурунда сказав, що, хоч Максим i виконав свою обiцянку, його не вiдпустять, поки монголи не вийдуть iз цiєï долини. VII Вода все прибувала, монголи поробили купи з камiння й стояли на них. Тухольцi не стали чекати, поки вода повнiстю поглине ворогiв, поприв'язували пнi до ялин i пустили за течiєю, щоб тi розбивали купи камiння, як тарани. Потiм позв'язували плоти, на них стали смiливi лучники й попливли добивати монголiв. Скоро на найбiльшiй купi залишилася тiльки сотня воïнiв, Бурунда, Тугар Вовк i Максим. Боярин запропонував тухольцям вiддати полоненого за життя й вiльний вихiд. Тi хотiли погодитися, але Захар сказав, що цi монголи приведуть iнших, i тодi тухольцям не вистояти. Вiн твердою рукою спрямував на ворогiв камiнь з найбiльшоï метальноï машини. У той момент, коли Бурунда замахнувся мечем на Максима, Тугар Вовк вихопив свiй меч i вiдрубав руку бегадировi. Бурунда втратив рiвновагу й потягнув за собою у воду Максима. А ще через мить на голови бусурманiв упав камiнь. Вiд Бурундового вiйська не залишилося й слiду. Усi завмерли. Раптом радiсний крик пролунав знизу — молодцi побачили, що Максим, живий i здоровий, виринув iз води. Юнак кинувся до поблiдлого батька, до Мирослави, що знепритомнiла. Дiвчина прийшла до тями й запитала, де ïï батько. Ïй сказали, що там, де важать його добрi та злi дiла, i треба молитися, щоб добрi переважили. Захар благословляє Максима й Мирославу, потiм звертається до громади iз закликом бути дружною, згуртованою, i тодi нiхто ïï не шамає. Сказав — i не стало його. Багато пройшло часу. Збулося вiщування старого Захара Беркута. Давнє громадянство забулося, та чи не час його вiдродити? Коментар В iсторичнiй повiстi I. Франка Захар Беркут змальовується, як жителi гiрського села Тухля зумiли не лише зупинити багатотисячне монгольське вiйсько, а й знищити його. У цьому ïм допомогли мужнiсть, згуртованiсть, кмiтливiсть i навiть сама природа рiдного краю. Заради перемоги над ворогом Захар Беркут пожертвував життям сина, i лише щасливий випадок урятував його. Готовий до самопожертви заради батькiвщини й Максим Беркут. Мирослава, вiдмовившись вiд батька-зрадника, стає на бiк справедливостi. Твiр закiнчується щасливо й дає добрий урок нащадкам, якi часто забувають, що громада — велика сила i що щастя кожного залежить вiд свободи вiтчизни.

Метки Захар Беркут, IВАН ФРАНКО, ПРО ДАЛЕКI МИНУЛI ЧАСИ, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Захар Беркут


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация